Продовження воєнної компанії

Воєнно-політичні події 1649—1653 pp. Національно-визвольні війни Навесні 1649 р. воєнні дії розпочалися вздовж лінії кордону, що пролягала р. Случчю. Польські полки з'єдналися під Старокостянтиновом, щоб звідти вирушити назустріч головним козацьким силам. Звістка про те, що під Старокостянтинів ось-ось має підійти військо Богдана Хмельницького, виявилася несподіванкою для польського командування, і воно вирішило відступати. Місцем розташування польських військ було обрано Збараж. Частина загонів зайняла Збаразький замок, решта неподалік почала зводити табір. Та закінчити його не встигли, бо підійшла українська й татарська кіннота. Спалахнув бій. Почалася облога Збаража. 27 липня козаки розпочали генеральний наступ. Бій тривав три години; поляки затято боронилися. Наступного дня Хмельницький отримав повідомлення, що з Варшави під Збараж вирушило головне польське військо на чолі з королем Яном Казимиром. Зваживши на цю обставину, гетьман вирішив змінити перебіг воєнної операції. Основна частина козацького війська, очолена Хмельницьким, непомітно для ворога відійшла з-під Збаража й рушила назустріч королю. Тим часом військо Яна Казимира наближалося до містечка Зборів (нині Тернопільська область). Просуваючись уздовж р. Стрипи, воно розтяглося на багато кілометрів. Богдан Хмельницький вирішив скористатися з такої ситуації та атакувати польське військо. Зборівська битва розпочалася 15 серпня. Кінні козацькі й татарські загони перейшли річку та несподіваним ударом з тилу і флангів атакували королівські війська. У польських лавах почалася паніка. Розтягнуті на вузькій та багнистій дорозі, польські полки, не маючи змоги допомагати один одному, потрапляли в оточення й гинули. Передову частину польських військ, де знаходився король, козаки також атакували. Рятуючись, поляки спорудили табір у передмісті Зборова. Частина польського війська як резерв залишалася в місті. У ніч проти 16 серпня Хмельницький перегрупував війська і щільно оточив польський табір та містечко Зборів. Зранку цього дня українські полки одночасно штурмували Зборів, греблю та мости на Стрипі, щоб розірвати зв'язок між Зборовом і королівським табором. Коли, нарешті, місто було здобуте, козаки всі сили спрямували проти королівського табору. Польський король керував обороною особисто. Та на другу добу облоги, вночі, поширилися чутки, що він виїхав із табору. Польські вояки почали масово тікати. Ті, що залишилися, були в безнадійному становищі. Хмельницький міг остаточно добити польську армію. Але кримський хан Іслам-Гірей порушив попередню домовленість і перейшов на бік короля Речі Посполитої. Неможливість вести війну одночасно проти Польщі й проти Кримського ханства спонукала Богдана Хмельницького укласти мирний договір із Польщею. Ситуація ускладнювалася тим, що до переговорів із Польщею вдався і кримський хан, який прагнув використати польсько-українську війну та свою участь у ній для досягнення власних інтересів — забезпечення військової підтримки польської корони в можливій війні проти Московії. Досягши згоди з польським урядом за спинами козаків, кримський хан звів нанівець блискучі перемоги української армії. За таких обставин Богдан Хмельницький виявив неабиякий дипломатичний хист і політичну волю: український гетьман спромігся зберегти головний здобуток двох років Національно-визвольної війни — Українську державу. Після напружених переговорів, 18 серпня 1649 р. було укладено Зборівський мирний договір. Він передбачав перехід під владу гетьмана територій колишніх Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств. На цих територіях польський уряд позбавлявся права розміщувати свої війська, а державні посади мали обіймати лише православні. Домовилися також про встановлення реєстру в 40 тис. козаків. Усім учасникам війни оголошувалася амністія. Шляхта поверталася до своїх володінь, а селяни мусили виконувати довоєнні повинності в маєтках своїх власників. Зборівський мирний договір, укладений під тиском обставин, не відповідав фактичним успіхам Національно-визвольної війни. Проте він мав виняткове значення для піднесення ідеї української державності, бо вперше в історії українсько-польських відносин Україна одержувала з боку Польщі визнання певної самостійності як козацька держава. Це давало змогу гетьманському урядові продовжувати боротьбу за незалежність. Протягом 1650 р. Польща й Україна готувалися до нового етапу війни. В міжчассі на вимогу Іслам-Гірея Богдан Хмельницький здійснив із ним похід на Молдавію, господар якої Василь Лупу підтримував Річ Посполиту (див. нижче). Наприкінці 1650 р. відбувся сейм Речі Посполитої, на якому було схвалено воєнний наступ на Україну. Командувачами призначалися визволені з татарського полону Миколай Потоцький та Мартин Калиновський. Воєнні дії розпочалися в ніч проти 10 лютого 1651 р. Коронна армія на чолі з польним гетьманом Мартином Калиновським зненацька захопила містечко Красне на Поділлі, куди перед тим увійшли частини Брацлавського полку на чолі з героєм Національно-визвольної війни Данилом Нечаєм. У жорстокому бою Нечай і майже всі його сподвижники полягли на полі бою. З-під Красного частини Калиновського рушили на Вінницю, маючи намір зробити її опорним пунктом подальшого наступу, і вже наприкінці лютого розпочали облогу. Проте повстанці на чолі з полковником Іваном Богуном укрилися в колишньому католицькому монастирі під Вінницею і вистояли перед переважаючими силами ворога, завдавши йому дошкульних втрат. Тим часом підійшла сподівана допомога від гетьмана України, яку вів уманський полковник Йосип Глух. При відступі через Буг виникла паніка у польському війську, чим скористалися українські повстанці. Їхні удари відчутно послабили армію Калиновського. Воєнні дії припинилися майже до літа. Берестецька битва. Вирішальна битва між основними силами польської та української армій сталася 28 червня — 10 липня 1651 р.поблизу містечка Берестечка на Волині. Це була найбільша битва Національно-визвольної війни за чисельністю вояків, які брали в ній участь. Загальна кількість польського війська становила 150 тис, а з урахуванням озброєної та здатної до бою челяді значно перевищувала 200 тис. Військо Богдана Хмельницького становило 60 тис. козаків, 40 тис. селян, міщан та обозних слуг, а після приєднання 100 тис. татар сягало 200 тисяч. Місцем для битви було обрано межиріччя Стиру й Пляшівки. Перші сутички спалахнули зранку 28 червня. Перший день був невдалим для української та кримської кінноти, проте наступного дня козаки й татари мали перевагу. Під час головної битви, 20 червня, коли перемога була вже на боці Богдана Хмельницького, ординці несподівано залишили поле бою: як з'ясувалося, кримський хан Іслам-Гірей не хотів поразки польського війська й тому напередодні розпочав переговори з королем. Щоб уберегти козацькі сили від нищівної поразки, Хмельницький вирішив відвести армію до р. Пляшівки, болотяні береги якої могли надійно захистити тил козацького війська. Наказавши збудувати земляні укріплення для зміцнення табору, гетьман вирушив за ханом, аби домогтися повернення орди на поле бою. Але хан ув'язнив Богдана Хмельницького, Івана Виговського, полковника Лук'яна Мозирю та ще деяких старшин. Повстанці ж залишилися у облозі «як бджоли без матки», але надіялися на швидке повернення гетьмана з кримським ханом та ордою. Почався другий етап битви. Протягом 10 днів козаки героїчно обороняли табір, відбиваючи всі атаки поляків. Одначе становище погіршувалося. Найбільше непокоїла відсутність чіткого плану дій. Між генеральною старшиною не було єдності, змінилося кілька наказних гетьманів, що командували обложеним військом. Одні пропонували залишити табір, інші — захищатися. Тим часом облога ставала дедалі тяжчою. Не вірячи в можливість змінити ситуацію на краще, чимало козаків тікало з табору, а деякі навіть переходили на бік короля. За таких складних обставин наказним гетьманом було обрано Івана Богуна. Було ухвалено прориватися з оточення. Відхід основної боєздатної частини козацького війська стався у ніч на 10 липня. Козаки спорудили переправи через Пляшівку й непомітно для ворогів стали виходити з оточення. На жаль, у той час, коли головні сили козаків покинули табір, якийсь страполох підняв паніку. Решта обложених, переважно з числа селян, кинулися до переправ. Тим часом Ян II Казимир негайно послав підрозділи коронного війська атакувати табір, і той легко був узятий. Ті козаки, які прикривали відхід основних сил, загинули героїчною смертю. Загинуло чимало так званої «черні», особливо коли її наздоганяла вже за межами табору польська кіннота. Отже, Берестецька битва була для козаків невдалою. Проте навряд чи можна вважати її катастрофою. Адже не було капітуляції, а ядро української повстанської армії прорвало блокаду і було готове до продовження боротьби. Повернувшись із полону на початку липня, Богдан Хмельницький та Іван Виговський швидко провели мобілізаційні заходи, і вже через два місяці українська армія зупинила просування потужного польсько-литовського війська в районі Білої Церкви. Це змусило Миколу Потоцького піти на переговори. 28 вересня 1651 р. в Білій Церкві було укладено мирний договір, за яким територія гетьманського врядування обмежувалася Київським воєводством. До Брацлавського й Чернігівського воєводств поверталася польська адміністрація. Магнати і шляхта отримували свої довоєнні маєтки. Козацький реєстр зменшувався з 40 до 20 тисяч. Перший молдавський похід Богдана Хмельницького. З метою досягнення воєнно-політичної ізоляції Польщі Богдан Хмельницький на початку 1650-х pp. прагнув зав'язати відносини з придунайськими країнами — Валахією, Трансільванією, а надто з Молдавією. Влітку 1648 р. гетьман удавався до спроб схилити молдавського господаря Василя Лупу до встановлення добросусідських відносин із Гетьманщиною. Проте Лупу й надалі підтримував польський уряд, який планував використати Молдавію у своїй боротьбі проти повстанців. Аби перешкодити цьому, Богдан Хмельницький, діючи під тиском Кримського хана Іслам-Гірея III, почав готувати воєнний похід проти молдавського господаря. У другій половині серпня 1650 р. 60-тисячна українська армія під проводом Богдана Хмельницького й загони кримських татар кількістю 30 тис. перейшли Дністер і вступили на територію молдавського князівства. На початку вересня 1650 р. козацькі полки оволоділи столицею князівства — м. Ясси. Василь Лупу погодився на мир, головною умовою якого була відмова Молдавії від союзу з Польщею. Так між Україною і Молдавією було встановлено союзницькі відносини. Щоб зміцнити політичні зв'язки з Гетьманщиною, молдавський господар зобов'язався видати свою дочку Роксанду за сина Богдана Хмельницького — Тимоша. Шлюб Тимоша з Роксандою потрібен був гетьманові для посилення впливу на Молдавію, а також для зміцнення позицій Української держави. Одначе після Берестецької битви Василь Лупу відмовився виконувати свої зобов'язання щодо України. Нагадати про умови українсько-молдавського договору Хмельницький вирішив силою зброї. В цей час загострилися й українсько-польські відносини. Новий великий гетьман коронний Марцін Калиновський (М. Потоцький помер у листопаді 1651 р.) вирішив схилити на свій бік Уманський полк, беручи до уваги те, що колись Уманщина була його володінням. Знайшлися й такі, що зрадили Україну. Один з них, івангородський сотник Василь Бублик, мав заманити Хмельницького до себе на пасіку і там його вбити. Про це одразу стало відомо Хмельницькому, який ніколи не скаржився на слабкість своєї розвідки. Він пообіцяв, що Бублик скоро «дістане на бублики», і виконав свою обіцянку. Зрадника було страчено, а український уряд зайвий раз переконався в агресивних намірах Речі Посполитої. Батозька битва (1—2 червня 1652 р.). Коли українські війська стали підходити до молдавських кордонів, їм назустріч виступив на чолі 60-тисячної армії великий коронний гетьман Калиновський. Польські загони розташувалися табором біля гори Батіг на Брацлавщині (сучасна Вінниччина), на лівому березі Південного Бугу. 1 червня передові козацькі частини під командуванням Тимоша Хмельницького й загони татарської кінноти почали битися з польською кіннотою, а основні частини підійшли непомітно 2 червня. Оточивши польський табір, українська армія атакувала одночасно з усіх боків. Гетьман скористався прорахунками поляків, які, очікуючи на допомогу уманців та підхід своїх нових частин, побудували надто великий табір, якого не могли належно захистити. До вечора польське військо було вщент розбите, загинув і його головнокомандувач, голову якого Хмельницькому й хану приніс на списі якийсь ординець. Загинув і єдиний син Каливовського, коронний обозний. Довідавшись про поразку під Батогом, польське військо, яке йшло на допомогу Калиновському, повернуло назад. Перемога козацького війська під Батогом була переконливим реваншем за поразку під Берестечком. Вона сприяла розгортанню повстання на Брацлавщині та Чернігівщині проти відновленої тут польської влади. Загарбники мусили рятуватися й залишали землі Гетьманщини, західні кордони якої знову встановилися по берегах р. Случі, як передбачав Зборівський договір 1649 р. Отже, унаслідок нового спалаху визвольної боротьби у червні 1652 р. відновилася влада гетьманського уряду, й козацька Україна знову здобула незалежність, Білоцерківський договір утратив чинність. Молдавські походи 1652—1653 pp. Після Батозької битви, у червні 1652 p., українська армія, вступивши до Молдавії, змусила Лупу виконати попередні зобов'язання. У серпні Тиміш узяв шлюб із Роксандою. Цікаво, що старша донька Василя Лупу — Марія вже була видана за литовського гетьмана Януша Радзивіла і це давало Хмельницькому надію на налагодження союзу з Великим князівством Литовським. (Як відомо, Януш Радзивіл та його брат богуслав у 1655 р, виступили проти короля Яна Казимира і схилялися до розриву Люблінськоїунії 1569 p., що поглибило кризу Речі Посполитої.) Занепокоєні посиленням українсько-молдавського союзу, Польща, Валахія і Трансільванія об'єдналися в антиукраїнську коаліцію. У квітні 1653 р. валаський господар Матвій Басараб і трансільванський князь Юрій (Д'єрдь) II Ракоці за підтримки польського уряду захопили Ясси й посадили на престол свого ставленика Георгія Стефана. Василь Лупу звернувся по допомогу до Богдана Хмельницького. 21—22 квітня 1653 р. українське військо, очолюване Тимошем Хмельницьким, розбило загони нового молдавського господаря. Влада знову перейшла до Лупу. Проте Лупу тим не вдовольнився. Він підбурив Тимоша Хмельницького до походу на Валахію. Недосвідчений Тиміш не відмовив тестеві. Завдавши ряд поразок ворогам, союзники заглибились у Валахію, однак у генеральній битві зазнали поразки. Хмельниченко з військом повернувся в Україну. Військова допомога Лупу не поклала край колотнечі за владу в Молдавії. Невдовзі Лупу знову скинули з престолу. Потрапивши у скруту, він вкотре звернувся по допомогу до козаків. Вірне союзницьким зобов'язанням, українське військо, очолене Тимошем, вирушило в похід. Обставини складалися не на користь Тимоша. У фортеці Сучава козаки потрапили в облогу. Там, під час героїчної оборони, в одному з боїв Тимоша було смертельно поранено. Вороже ядро розбило вщент козацького воза і відірвало ногу гетьманичеві. Через деякий час він помер від гангрени. Оскільки законний спадкоємець молдавського престолу загинув, козаки уклали почесний мир і з прапорами та зброєю вийшли з Сучави. Тіло Тимоша Хмельницького було засипано сіллю і привезено до Суботова, де вбитий горем батько поховав його у Свято-Іллінській церкві, збудованій власним коштом. Церква, де упокоївся згодом і прах самого Богдана Хмельницького, збереглась і стоїть по цей день. Жванецька облога. Воєнні дії тривали й на території України. Батозька перемога не означала швидкого завершення війни проти Польщі. Від лютого 1653 р. польські загони здійснювали спустошливі рейди на козацьку територію. А восени 1653 р. польський король із 40-тисячною армією вирушив з-під Львова до Галича, а звідти — до Кам'янця-Подільського і став табором під містечком Жванець, що на шляху від Кам'янця-Подільського до Хотина, між річками Жванчик і Дністер. Туди підійшли й основні сили українсько-татарського війська. Польський табір було взято в тривалу облогу у жванецькому замку, рештки якого збереглися і донині. Невдовзі у польському таборі почався голод, спалахнули епідемії. Та від остаточної поразки поляків уже вкотре врятували ординці. 15 грудня хан і польський король уклали усну угоду, за якою воєнні дії припинялися, татари отримували дозвіл брати ясир на західноукраїнських землях. Інтереси України за Кам'янецькою угодою не бралися до уваги, бо передбачене тією угодою відновлення умов Зборівського договору вже не влаштовувало українців. Отже, попри вдалі воєнні дії наслідки Жванецької кампанії для Української гетьманської держави виявилися вкрай несприятливими. Внутрішнє і зовнішньополітичне становище Гетьманщини наприкінці 1653 р. За умов тривалої війни становище Української держави невпинно погіршувалося. Особливо тяжким воно стало восени 1653 р. Шість років війни виснажили Україну. Внаслідок польських карних походів, ординських грабунків, постійних мобілізацій населення, епідемій чуми та холери було спустошено понад 100 міст і містечок на Правобережжі, знелюдніли території Брацлавщини й Київщини. Стало занепадати сільське господарство. Зростала втома від війни і невдоволення народу. Рятуючись від загарбників, українці тікали до Московії та Слобожанщини. Почали спалахувати заворушення селян і рядових козаків проти політики гетьманського уряду. Погіршувалося й міжнародне становище Української держави. Річ Посполита, Молдавія, Валахія і Трансільванія об'єдналися в антиукраїнський союз. Кримський хан надто часто у вирішальні моменти зраджував українців, отож союз із ним видавався непевним. Що ж до Польщі, то вона, не змирившись з існуванням Української держави, готувалася до нового наступу. Задля збереження основних здобутків війни, насамперед держави, український уряд дійшов висновку про потребу вдатися до союзу з московським царем чи турецьким султаном. Саме в такому напрямку пожвавилася дипломатична діяльність гетьманського уряду. Потрібно знати серпень 1649 - битва під Зборовом Збо́рівський до́говір (8 серпня[1] 1649) — угода, укладена після Зборівської битви між королем Речі Посполитої Яном ІІ Казимиром з одного боку і Військом Запорозьким на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким з іншого поблизу м. Зборова. За умовами цього договору: Король визнавав самоврядність Війська Запорозького, Гетьманщини, в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. На землях Війська Запорозького влада належала гетьману, резиденція якого розміщувалась у Чигирині. Уряди всіх рівнів на території Гетьманщини мали право займати лише православні шляхтичі. У контрольованій козаками Україні не мали права перебувати війська Речі Посполитої та євреї. Тільки козаки та православна шляхта мали права займати державні посади[2]. Єзуїти не мали права утримувати освітні заклади. Чисельність козаків Війська Запорозького обмежувалась реєстром у 40 000 осіб. Усі ті, хто не потрапив до козацького реєстру, мали повернутися до панів. Проголошувалась амністія всім учасникам Хмельниччини, православним і католицьким шляхтичам, які примкнули до козаків і воювали проти урядових сил. Православна Київська митрополія відновлювалася у своїх правах, а київський митрополит та двоє єпископів мали увійти до складу сенату Речі Посполитої. Питання про унію передавалось на розгляд сейму. Укладений мирний договір не задовольняв ні козаків Богдана Хмельницького, ні уряд Речі Посполитої. Обидві сторони почали підготовку до нового етапу війни. https://www.youtube.com/watch?v=8C4UxszjDb4